Грабовецька сільська бібліотека: Незабутня зустріч

Незабутня зустріч.

Нещодавно до нас у бібліотеку зайшов молодий чоловік. Він протягнув мені паспорт.Читаю: «Грабовецький Володимир Миколайович». Познайомились. Виявляється це-правнук Івана Грабовецького, пана, який був власником села Грабівці (тепер Червоне) дуже багато років тому.

Судячи з історичних джерел рід Грабовецьких є древнім , українським з Франківщини.

Цитуємо М.Грушевського книгу «Барське староство»:

«Грабовцы от м. Копайгорода в 7 верстах и от такой же ж.д. станции по Новоселецкой линии в 12 верстах. Село расположено на покатости, в местности здоровой, с суглинистой почвою. В исторических документах оно упоминаетсятв перечне сел. 1599г. и принанадлежало Ивану Грабовецкому, который получил его от Замойского.

Подальша доля самого Івана Грабовецького нажаль невідома. А його син, дід Володимира Миколайовича, був сотником в Краковському воєводстві. Похоронений він у с.Красилівка Ставищанського району Київської області.

В "Археологической карте Подольской губернии" Ю.Й. Сіцінського (1901 р.) є теж згадка про село:

Могилевский уезд. Грабовцы. Въ 2 верст. отъ села по направленію къ с. Кацмазову городище. Помещено на высокомъ месте, на берегу рч. Гнилой. Длина городища 50, �?ирина 21, а окружность 150 саж. Форма овальная. Поверхность холмистая, частью распахивается. Съ с. и з. сохранился валъ, окружав�?ій городище, длиною въ 80 саж., �?ириною въ некоторыхъ местахъ до 12 саж. Городище повреждено рч. Гнилой. (текст документу збережено)

Володимир Миколайович Грабовецький є власником і працює директором одного з деревопереробних підприємств Києва.

Він дав мені номер телефону свого родича- ректора Лвівського університету Грабовецького Володимира Васильовича, який знає багато цікавих історичних моментів.

Ми поїхали на шикарному Лексусі до нинішнього приміщення школи- маєтку пана Грабовецького. «Добре,-каже- що в ньому навчалися діти, а не зробили стайню..»

Я показав дерева, які залишися з панського парку. Це- Гледичія (лат. Gleditsia) — рід дерев сімейства Бобові, що походить із Північної Америки, Азії та Африки.

Рід названий в честь Готтліба Гледича (нем. Johann Gottlieb Gleditsch, 1714—1786), німецького лікаря і ботаніка, директора Берлінского ботанічного саду.

Що цікаво, що наша вчителька Щур Оксана Степанівна змогла виростити молоду гледичію з насіння, яку разом з учнями місцевої школи посадили поруч.

Цікава історія дерену, посадженого панною. Більше 60 років тому у нього влучила блискавка, яка розколого його навпіл. І з маленької гілочки, що залишилась на стовбурі зараз красується здоровий кущ.

Ця пані, за легендою, закопала по чотирьом кінцям села обереги для того щоб його оминали стихійні лиха. І справді коли на каришківському полі усе побив град, то Червоне він обминув, були також й іншіи цікаві випадки.

За приміщенням школи ростуть старезні липи, тут стояла бесідка і кожного ранку пани Грабовецькі в ній пили каву.

Потім Володимир Миколайович поїхав по справах у Вінницю а далі у Польщу, але обіцяв обов’язково зі всією родиною повернутися. Він подякував односельчанам за те, що бережуть пам’ять про Івана Грабовецького, свого прадіда, колишнього власника нашого села.

Моє село з духм’яними садами,
Біля очей суха долоня мами…
Сорочка вишиванка і калина -
Це сама найрідніша Україна.

Надвечір цвіркунів далеко чути…
В траву шовкову впасти і заснути.
Яка ж в землі рідненькій, друзі, сила,
Що, буцімто, ростуть у мене крила.

Садка ледь-ледь зелене шепотіння,
Мережива на сонці павутиння.
Рум’яний подих теплої хлібини -
Це частка теж моєї України.

Крізь коси верб проміння сліпить очі,
Фіалок подих стелеться до ночі.
Рожевим паничем кущі увиті,
Подібного не бачив я у світі.

Над гаєм перша зірка засвітилась,
З дітьми лелека крилами укрилась.
А очі неба стали сині-сині,
Таке буває лиш на Україні.

Анатолiй Iванов.

Читать полностью: http://h.ua/story/19698#ixzz2aPZnFUm2

Скільки виникає приємних спогадів і вражень, коли чуєш це рідне серцю і душі слово. Червоне - це назва нашої Батьківщини. Червоне – це шкільні роки, дитячі мрії. Червоне – це батьківське тепло, материнська любов. Червоне – це все те, що тривожить душу і радує серце, особливо тоді, коли знаходишся далеко від рідного села… Ми всі звикли до того, що село Червоне – це наше рідне Червоне. Це- кемпа, це- Кармелюкова криниця, це- Свято- Покровська церква, це- школа, це-бібліотека… .

Наша сторінка створена саме для Вас.

З повагою: Сергій Фрецюк