Незабутня
зустріч.
Нещодавно до нас
у бібліотеку зайшов молодий чоловік. Він протягнув мені паспорт.Читаю:
«Грабовецький Володимир Миколайович». Познайомились. Виявляється це-правнук
Івана Грабовецького, пана, який був власником села Грабівці (тепер Червоне)
дуже багато років тому.
Судячи з
історичних джерел рід Грабовецьких є древнім , українським з Франківщини.
Цитуємо М.Грушевського книгу
«Барське староство»:
«Грабовцы от м. Копайгорода в 7 верстах и от такой же ж.д.
станции по Новоселецкой линии в 12 верстах. Село расположено на покатости, в
местности здоровой, с суглинистой почвою. В
исторических документах оно упоминаетсятв перечне сел. 1599г. и принанадлежало Ивану Грабовецкому, который получил его от
Замойского.
Подальша доля самого Івана Грабовецького
нажаль невідома. А його син, дід
Володимира Миколайовича, був сотником в Краковському воєводстві. Похоронений
він у с.Красилівка Ставищанського району Київської області.
В
"Археологической карте Подольской губернии" Ю.Й. Сіцінського (1901
р.) є теж згадка про село:
Могилевский уезд.
Грабовцы. Въ 2 верст. отъ села по направленію къ с. Кацмазову городище.
Помещено на высокомъ месте, на берегу рч. Гнилой. Длина городища 50, �?ирина 21, а окружность 150 саж. Форма
овальная. Поверхность холмистая, частью распахивается. Съ с. и з. сохранился
валъ, окружав�?ій
городище, длиною въ 80 саж., �?ириною
въ некоторыхъ местахъ до 12 саж. Городище повреждено рч. Гнилой. (текст
документу збережено)
Володимир Миколайович Грабовецький є власником
і працює директором одного з деревопереробних підприємств Києва.
Він дав мені номер телефону свого родича-
ректора Лвівського університету Грабовецького Володимира Васильовича, який знає
багато цікавих історичних моментів.
Ми поїхали на шикарному Лексусі
до нинішнього приміщення школи- маєтку пана Грабовецького. «Добре,-каже- що в
ньому навчалися діти, а не зробили стайню..»
Я показав дерева, які залишися з панського парку. Це- Гледичія (лат.
Gleditsia) — рід дерев сімейства Бобові, що
походить із Північної Америки, Азії та Африки.
Рід названий в
честь Готтліба Гледича (нем. Johann Gottlieb Gleditsch, 1714—1786), німецького
лікаря і ботаніка, директора Берлінского ботанічного саду.
Що цікаво, що
наша вчителька Щур Оксана Степанівна змогла виростити молоду гледичію з
насіння, яку разом з учнями місцевої школи посадили поруч.
Цікава історія
дерену, посадженого панною. Більше 60 років тому у нього влучила блискавка, яка
розколого його навпіл. І з маленької гілочки, що залишилась на стовбурі зараз
красується здоровий кущ.
Ця пані, за легендою, закопала по чотирьом кінцям села
обереги для того щоб його оминали
стихійні лиха. І справді коли на каришківському полі усе побив град, то Червоне
він обминув, були також й іншіи цікаві випадки.
За приміщенням
школи ростуть старезні липи, тут стояла бесідка і кожного ранку пани
Грабовецькі в ній пили каву.
Потім Володимир Миколайович поїхав по
справах у Вінницю а далі у Польщу, але обіцяв обов’язково зі всією родиною
повернутися. Він подякував односельчанам за те, що бережуть пам’ять про Івана
Грабовецького, свого прадіда, колишнього
власника нашого села.
Моє село з духм’яними садами,
Біля очей суха долоня мами…
Сорочка вишиванка і калина -
Це сама найрідніша Україна.
Біля очей суха долоня мами…
Сорочка вишиванка і калина -
Це сама найрідніша Україна.
Надвечір цвіркунів далеко чути…
В траву шовкову впасти і заснути.
Яка ж в землі рідненькій, друзі, сила,
Що, буцімто, ростуть у мене крила.
В траву шовкову впасти і заснути.
Яка ж в землі рідненькій, друзі, сила,
Що, буцімто, ростуть у мене крила.
Садка ледь-ледь зелене шепотіння,
Мережива на сонці павутиння.
Рум’яний подих теплої хлібини -
Це частка теж моєї України.
Мережива на сонці павутиння.
Рум’яний подих теплої хлібини -
Це частка теж моєї України.
Крізь коси верб проміння сліпить очі,
Фіалок подих стелеться до ночі.
Рожевим паничем кущі увиті,
Подібного не бачив я у світі.
Фіалок подих стелеться до ночі.
Рожевим паничем кущі увиті,
Подібного не бачив я у світі.
Над гаєм перша зірка засвітилась,
З дітьми лелека крилами укрилась.
А очі неба стали сині-сині,
Таке буває лиш на Україні.
З дітьми лелека крилами укрилась.
А очі неба стали сині-сині,
Таке буває лиш на Україні.
Анатолiй Iванов.
Читать полностью: http://h.ua/story/19698#ixzz2aPZnFUm2
Читать полностью: http://h.ua/story/19698#ixzz2aPZnFUm2
Скільки виникає приємних спогадів і вражень, коли чуєш це рідне серцю і душі слово. Червоне - це назва нашої Батьківщини. Червоне – це шкільні роки, дитячі мрії. Червоне – це батьківське тепло, материнська любов. Червоне – це все те, що тривожить душу і радує серце, особливо тоді, коли знаходишся далеко від рідного села… Ми всі звикли до того, що село Червоне – це наше рідне Червоне. Це- кемпа, це- Кармелюкова криниця, це- Свято- Покровська церква, це- школа, це-бібліотека… .
Наша сторінка створена саме для Вас.
З повагою: Сергій Фрецюк