5 грудня 1936 року народилася народна поетеса Андрух Наталія Іванівна.
Я- поетеса із народу,
Мала краплинка джерела,
Що голубу прозору воду
Несе трудівникам села.
...Народе мій, моя країно,
Хати біленькі у садках!
А в серці - пісня солов'їна
Немов узір на рушниках.
"Перше запитання, яким вона мене зустріла в своїй хаті, було якесь глибоко людське: - Скажіть, будь ласка, чи ви не голодні? Вже далеко по обіді, чоловік ви в селі новий, а їдальні в Червоному немає. Пізніше Наталія Іванівна розповість, що це в неї з дитинства- так наголодувалась, що не забуде до смерті. І не може спокійно розмовляти з людиною, якщо ше знає чи вона щось їла. Під час війни ми з мамою еваюкувались в Саратовську область. Я весь час хотіла хліба, він мені ночами снився. Одного разу в нас зупинився на ніч молодий офіцер з дружиною. Я побачила в нього білого батона, попросити не сміла, однак дивилася на нього такими очима, що вони мені оддали половину. А в сорок сьомому, уже на Вінниччині, теж було тяжко. День при дні мама варила бевку- дві ложки борошна на казанець окропу, ледь підсоленого, бо солі теж не було. Ходили в ліс по гриби- того літа дуже вродили гірчаки. Носили їх мішками, потому довго мочили в кориті, щоб вибраити гіркоту, варили і їли, не приправляючи нічим. Смачнішої їхі свого дитинства і не пригадую. Через багато років я вирішила знову спробувати, що то за смакота. Назбирала гірчаків, двічі вимочила, двічі проварила, довго тримаючи на вогні, потім смажила на олії з перцем, листям, кропом. Подала своїм дівчаткам, вони тільки спробували і відклали ложки, а я таки одну проковтнула. Боже! Які ж недобрі! Як я їх дитиною їла, та ще й без олії й приправи? А ще ми ловили в Немії раків, рибу скойок. Боязко було стромляти руки в печери, раки сильно щипали, руки- ноги вкривались великими чорними п'явками, що робились від нашої крові довгими й пузатими. А ще ми збирали колосся, витереблювали і їли пахнюще зерно- діти повоєнних років, які вміли себе прогодувати. Хати в нас своєї не було, ми жили в квартирі у тітки, яка тримала овець і кіз. Будили мене мене до схід сонця, і я гнала своє стадо на вранішні роси. Босоногі, непокритими головами, цілі-цілі дні ми гасали полями, стрічаючи там сонце і проводжаючи його за обрій. Нас мочили дощі, сікли вітри, кололи стерні, допікав голод, але све одно ми були веселими і щасливими дітьми землі, сонця, вільними як вітер... Так зі мною говорила Наталія Іванівна Андрух- ланкова з села Червоного Барського району, невисока, худенька, коричнева од вітру й сонця жінка. Її голос грав сріблястим струмочком, слова в'язались у барвисте волоття речень, напродиво лагідних і сердечних. Давно я не чув такої поетичної мови, давно не стрічався з такою натхненною ніжністю і любов'ю до навколишнього світу, з таким тонким відчуттям своєї високої, гуманної місії на землі... (Іван Волошенюк, письменник)
Народилась вона в с. Церівка Ново-Айдарського р-ну Донецької обл. в учительській сім'ї. Закінчила Могилів-Подільський технікум торгівлі. Освоювала цілинні землі в Казахстані. Згодом з сім'єю повернулася на Поділля. Працювала в буряківничій ланці колгоспу с. Червоне Барського р-ну. Автор збірки "Солов'ї на криниці" (1991). Наталія Іванівна все життя дивилась добрими, романтичними, захопленими очима, і ніякі удари долі, навіть найтяжчі і найжорстокіші, не змінили цього бачення, не переїнакшили..
Моє село... Біленька хата
І проти вікон квітне м'ята,
І соняхи стримлять рядками-
Неначе віхи над роками.
Струмок із джерела дзюркоче,
О, як сказать багато хоче-
Слова любові і привіту
До всього сонячного світу!
Від синіх волошок у житі
Ведуть у степ стежини биті.
Мене колись і привела
Одна до рідного села.
Шукала щастя я далеко.
Воно ж отут- в оцих лелеках,
В оцій розлогій борозні,
Що посміхається мені,
Й до себе, мов у казку, кличе,
І щастя на майбутнє зиче...
Я- поетеса із народу,
Мала краплинка джерела,
Що голубу прозору воду
Несе трудівникам села.
...Народе мій, моя країно,
Хати біленькі у садках!
А в серці - пісня солов'їна
Немов узір на рушниках.
"Перше запитання, яким вона мене зустріла в своїй хаті, було якесь глибоко людське: - Скажіть, будь ласка, чи ви не голодні? Вже далеко по обіді, чоловік ви в селі новий, а їдальні в Червоному немає. Пізніше Наталія Іванівна розповість, що це в неї з дитинства- так наголодувалась, що не забуде до смерті. І не може спокійно розмовляти з людиною, якщо ше знає чи вона щось їла. Під час війни ми з мамою еваюкувались в Саратовську область. Я весь час хотіла хліба, він мені ночами снився. Одного разу в нас зупинився на ніч молодий офіцер з дружиною. Я побачила в нього білого батона, попросити не сміла, однак дивилася на нього такими очима, що вони мені оддали половину. А в сорок сьомому, уже на Вінниччині, теж було тяжко. День при дні мама варила бевку- дві ложки борошна на казанець окропу, ледь підсоленого, бо солі теж не було. Ходили в ліс по гриби- того літа дуже вродили гірчаки. Носили їх мішками, потому довго мочили в кориті, щоб вибраити гіркоту, варили і їли, не приправляючи нічим. Смачнішої їхі свого дитинства і не пригадую. Через багато років я вирішила знову спробувати, що то за смакота. Назбирала гірчаків, двічі вимочила, двічі проварила, довго тримаючи на вогні, потім смажила на олії з перцем, листям, кропом. Подала своїм дівчаткам, вони тільки спробували і відклали ложки, а я таки одну проковтнула. Боже! Які ж недобрі! Як я їх дитиною їла, та ще й без олії й приправи? А ще ми ловили в Немії раків, рибу скойок. Боязко було стромляти руки в печери, раки сильно щипали, руки- ноги вкривались великими чорними п'явками, що робились від нашої крові довгими й пузатими. А ще ми збирали колосся, витереблювали і їли пахнюще зерно- діти повоєнних років, які вміли себе прогодувати. Хати в нас своєї не було, ми жили в квартирі у тітки, яка тримала овець і кіз. Будили мене мене до схід сонця, і я гнала своє стадо на вранішні роси. Босоногі, непокритими головами, цілі-цілі дні ми гасали полями, стрічаючи там сонце і проводжаючи його за обрій. Нас мочили дощі, сікли вітри, кололи стерні, допікав голод, але све одно ми були веселими і щасливими дітьми землі, сонця, вільними як вітер... Так зі мною говорила Наталія Іванівна Андрух- ланкова з села Червоного Барського району, невисока, худенька, коричнева од вітру й сонця жінка. Її голос грав сріблястим струмочком, слова в'язались у барвисте волоття речень, напродиво лагідних і сердечних. Давно я не чув такої поетичної мови, давно не стрічався з такою натхненною ніжністю і любов'ю до навколишнього світу, з таким тонким відчуттям своєї високої, гуманної місії на землі... (Іван Волошенюк, письменник)
Народилась вона в с. Церівка Ново-Айдарського р-ну Донецької обл. в учительській сім'ї. Закінчила Могилів-Подільський технікум торгівлі. Освоювала цілинні землі в Казахстані. Згодом з сім'єю повернулася на Поділля. Працювала в буряківничій ланці колгоспу с. Червоне Барського р-ну. Автор збірки "Солов'ї на криниці" (1991). Наталія Іванівна все життя дивилась добрими, романтичними, захопленими очима, і ніякі удари долі, навіть найтяжчі і найжорстокіші, не змінили цього бачення, не переїнакшили..
Моє село... Біленька хата
І проти вікон квітне м'ята,
І соняхи стримлять рядками-
Неначе віхи над роками.
Струмок із джерела дзюркоче,
О, як сказать багато хоче-
Слова любові і привіту
До всього сонячного світу!
Від синіх волошок у житі
Ведуть у степ стежини биті.
Мене колись і привела
Одна до рідного села.
Шукала щастя я далеко.
Воно ж отут- в оцих лелеках,
В оцій розлогій борозні,
Що посміхається мені,
Й до себе, мов у казку, кличе,
І щастя на майбутнє зиче...
