Сергій Фрецюк,
бібліотекар Грабовецької сільської бібліотеки Каришківської сільської ради
Барського району:
"Наскільки відомо з архівних джерел, Грабівці належать до найдавніших
поселень Поділля, а тому й сьогодні місцеві мешканці знаходять час від часу
кам'яні знаряддя праці наших предків. Це свідчить про те, що селище існувало
тут ще за часів кам'яної доби. Під час Люблінської уніїї ці землі відійшли під
владу Польщі. Проходили часи, відбувався розподіл земель Польщі. Значні
території відходять до Російської імперії, де люд сповідував православну
релігію. Це сприяло розвитку православ’я на українських землях.
Перша згадка про релігійну споруду у селі Грабівці сягає 1728 року, інші
відомості вказують на 1727 рік. Певніш за все у 1727-му її починають будувати,
а у 1728-му – завершують. Книга «История церквей и приходов подольской гебернии»
дослідника Сіцінського, що побачила світ у 1909 році, сповіщає наступне: «Грабовцы
от м. Копайгорода в 7 верстах и от такой же ж.д. станции по Новоселецкой линии
в 12 верстах. Село расположено на покатости, в местности здоровой, с
суглинистой почвою. В исторических
документах оно упоминается в перечне сел. 1599 г. и принанадлежало Ивану Грабовецкому, который получил его от
Замойского. [Останній володів землями шаргородськими і нашими також. Замойський
роздав землі дрібним шляхтичам, зокрема й Івану Грабовецькому – ту частину, де
ми сьогодні проживаємо].
В последнее время Грабовцы составляли собственность Левицких. В настоящее
время часть (500 дес.) принадлежит Андрею Ивановичу Вишневскому, а часть (496
дес.) Марии Ивановне Прибыльской. Население состоит из крестьян-малоросов;
между ними есть 25 д. мещан и 42 д. бувших одноверцев. Православных в приходе
498 м и 479 ж.; главное их занятие – земледелие. Приходская Свято-Покровская
церков построєна в 1728 г.; она деревянная, на каменном фундаменте, трехкупольная
с отельною колокольнею; иконостас – четырехярусный. Церковной земли: усад. 2 д. 2020 с.,
пах. и сен. с кустар. 48 д. 332 с., а всего 45 д. 2353 с. Прочие постройки
сооружены в 1888-1892 гг. Церк.-приход. школа существует с 1863 г. и с этого же
времени помещается в собственном не совсем удобном здании».
Це був той період, коли починається розквіт нашої церкви, адже населення
було багато. Збереглися церковно-приходські книги тих часів, де відзначалась значна
кількість людей. Церква була осередком усього життя. Вона давала освіту,
моральне виховання, навчала добру. Люди дуже відповідально до цього ставились.
З невідомих причин церква
згоріла. У 1907-1908 рр. її відбудовують у тому вигляді, який вона має сьогодні.
Відомо, що до пожежі храм мав 5 куполів, а за іншими відомостями був
трьохкупольним, з окремою дзвіницею і чотириярусним позолоченим іконостасом.
Дзвіниця нараховувала чотири дзвони, вінчали її два великих хрести (позолочений
і срібний). Храм був окрасою села, сюди приходили старі і малі, по-святковому
зодягнуті, урочисті.
У 1936 році, в розпал
войовничого атеїзму, церкву як небажаний елемент у стрімкому поступі до
«світлого майбутнього» вирішили розібрати. Охочих не бракувало: Володимир
Мацькевич виліз на купол, обв’язав хреста мотузками, а комсомольці Стах
Навроцький та його брати знімали. Хрест під дружнім натиском упав, проламавши
бляху, якою була вкрита церква. Купол розібрали і з цього матеріалу Кирило
Присяжнюк будував сільську лазню. Дзвони
й позолочені хрести віддали на Копайгород. «Безслідно» зникли образи, фрески,
іконостас. Довгий час у будівлі церкви зберігалося зерно, вона слугувала за
склад. Згодом тут розмістився клуб, яким завідував Дмитро Райчук.
У 1942 році, перед румунською
окупацією, церкву почали відновлювати. Приїхали майстри-реставратори зі
Жмеринки, розпочались відновлювальні роботи. Було видобуто зі схованок
старовинні хоругви, срібний хрест, образи, які селяни переховували у безбожні часи
по своїх оселях. Хреста на купол викували ковалі Микола Ліщенко та брати Віцько
та Антін Кримські. Він же (М. О. Ліщенко) виносив хреста на купол і закріплював
його там. Отець Кость Буняк освятив і відкрив оновлений храм. Біля церкви росли
великі красуні-ялини, посаджені Федором Присяжнюком. Він був досить грамотною
людиною, закінчив духовну семінарію, служив дяком, до останніх років свого
життя працював учителем (до 1949 року). Збереглася перша хоругва, яку намалював
Федір Степанович олійними фарбами.
…Кожного свята жителі Червоного (так називалося село до перейменування) та
інших довколишніх поселень ідуть до церкви. Ідуть, щоб заповнити святою вірою
пустоту у душах, що з’явилася в роки тоталітарного режиму, щоб звірити зі Всевишнім
свої надії і прагнення, бо віра додає сили і є незгасним світлом у розбурханому
і непевному житті.
Грабовецька сільська бібліотека, працівником якої є автор даного
дослідження, сьогодні активно долучається до співпраці зі Свято-Покровською
церквою с. Грабівці, адже турбота про духовне становлення й розвиток юнаків і
дівчат є серед пріоритів діяльності публічної книгозбірні. Об'єднання зусиль у
цьому напрямку дозволило вийти на новий рівень проведення соціокультурних заходів у територіальній громаді.
Особливо популярними серед таких заходів є Різдвяні зістрічі. Так у нашому
селі до маленького Ісусика зі своєю зіркою і колядками приводить постійно свою
паству отець ієрей Володимир (Катеринчак), настоятель храмів с.Грабівці та с.
Каришкова. Свою подяку приносять жіночий хор і учні недільних шкіл обох сіл. Кожен учасник своїм
добрим серцем й щирими молитвами зігрівають
атмосферу свята. Лунають колядки, щедрівки та вертеп.
Цікавими також є Православні
футбольні зустрічі. За допомогою футболу ми вирішили об’єднати православну молодь
сусідніх сіл. Цей вид спорту є дієвим засобом, щоб привести молодь до храму, забрати
її з вулиці, долучити до Церкви. Тут перш за все йдеться про хлопців, адже
більшістю учасників молодіжних заходів традиційно є дівчата, а хлопців мало. Нашу команду, до складу якої входять
хлопці з сіл Каришківської сільської ради та сусідніх Перепільчинець
Шаргородського району, гостинно першими зустрічали мальовничі Гармаки.
Спочатку учасники йдуть до храму, мо
ляться, ознайомлюються з духовною літературою. Футбольна гра проходить не
для того, щоб отримати перемогу, а передусім для знайомства з молоддю іншого
села.
«Стежиною добра» –
під такою назвою проходить цикл заходів для
молоді з вивчення історії рідного краю, у тому числі й духовної. 6 липня 2017
року організовано поїздку до урочища «Березина». Автобус привіз молодь на
лісову галявину, і усе почалось з молитви до Бога, щоб у мирі і любові ми проживали
своє життя. Хлопці розбіглись шукати дрова для багаття, а дівчата готували
обід. Приїздив ієрей Вадим Веселик з молоддю зі своєї парафії. Поки варилась
смачна юшка з риби, молода картопля та козацький куліш, проводились спортивні
змагання з футболу, волейболу і тенісу, були бесіда та співи православних пісень.
Потім поїхали на ставок, де милувались сріблястими хвилями, засмагали і
купались.
Наступний шлях привів нас до
Лядівського Усікновенського скельного чоловічого монастиря. Активний голова
молодіжного відділу «Барське благочиння» ієрей Володимир Катеринчак повів
молодіжний десант крутими сходинками до одного
з найдавніших в Україні монастирів, який був заснований у 1013 році
родоначальником руського чернецтва преподобним Антонієм Печерським на його
шляху зі святої гори Афон до Києва. Історики називають Лядовську обитель дивним
пам'ятником загадкового минулого. Тут чернець Антоній оселився в скельних
печерах, де висік собі келію, яка сьогодні носить його ім'я. Це місце є
особливо шанованим у Лядовському монастирі.
Відвідали ми і старовинне Антонієве джерело, яке століттями напувало і
зцілювало паломників монастиря. Обитель має великий дар і милість Цариці
Небесної – ікону Божої матері «Відрада і втіха» (її образ знаходиться на святій
Горі Афон), подаровану архімандритом Єфремом, ігуменом Святої обителі
Ватопедської. Лик Богоматері цієї ікони випромінює милосердя і любов, погляд Її
дихає лагідністю і милосердям.
Ми брали участь у богослужінні у храмі на честь Ватопедської ікони Божої
матері в Лядовській обителі на третьому поверсі братського корпусу. Великими
дерев`яними сходами піднімались до дзвінниці…
Коли повертались автобусом, учасники поїздки взяли участь у вікторині «Чи
знаєш ти духовні істини свого краю?». А далі на нас чекав сюрприз: зупинились
на лісовій галявині біля річки у с. Котюжани Мурованокуриловецького району.
Перейшовши на інший бік, стежина привела до загадкового лісового озера, що
з`явилось на місці старого кар`єра. Хлопці грали у м’яча.
У такий спосіб завдяки згаданим прикладам співробітництва з місцевим храмом
сільська бібліотека може вибудовувати об'єднання зусиль у справі виховання
підростаючого покоління та залучення його до сповідування глибоких
християнських цінностей.
