Чомусь ніхто не хоче вірити, що я кинув курити в п’ятому класі! Здивований мовчазно-запитальний погляд кожного, з ким розмовляєш на цю тему, так і випромінює одне запитання: а коли ж ти, хлопче, розпочав? …Прохолодне нічне повітря пахло весною і ладаном! Було таке відчуття, що цей божественний пасхальний аромат рознісся від церкви по всьому Червоному й досяг навіть нашого Каришкова. Маленький дерев’яний храм, який вірою і правдою служив дідам і батькам наших двох сусідніх сіл мо’ й сто років, не міг умістити й усіх охочих, хто прийшов на всеношну і вранішнє освячення паски. Тому більшість віруючого люду розташувалася довкола церкви кількома щільними кільцями, поміж якими туди-сюди блукали новоприбулі в пошуках вільної місцини і для свого кошика. Свічечки, запалені при кожній корзинці, приготовленій для посвяти, тихо плакали сльозами воску, полум’я звивалося від ледь відчутного вітерця… Здалеку це було святково, зворушливо, навіть щемно. Всуціль – Божа благодать…
У нас із другом-однокласником Володею Буняком усе склалося так, як ми й планували. Ми умовили своїх бабусь узяти з собою на нічну службу, і були щасливі, що «без нас таки не освятиться». А як могло бути по-іншому?! До церкви у Великодню ніч сходяться всі, хто попри долучення до вікових народно-релігійних традицій таїнства освячення прагне ще й якоїсь романтики. Старшокласники, закохані пари з колишніх випускників школи… У нас із Володею був свій глибокий резон не проспати цю ніч удома – ми домовилися на Великдень, біля церкви, в умовах глибокого символізму кинути курити. Причому, раз і назавжди!
Щойно біля входу до храму з’явилася рейдова бригада з учителів нашої школи й колгоспних комуністів, нас із Буняком звідтіля наче вітром здуло. Ми тієї ж миті перемістилися на територію сусіднього дитсадочка і зручно вмостилися одне навпроти одного в човнику-гойдалці. Там – більш ніж комфортно: нам видно все і всіх на території церкви, а нас у глибокій темряві не бачить ніхто.
– Ну, що, почнемо з цигарок твого діда чи мого батька? – перепитав друг.
– Давай, спочатку мої, тобто дідові, а там діло покаже, - запропонував я. -Але не жени так швидко коней, не поспішай… Посидимо, поговоримо, випалимо по одній, потім ще по одній…
– Правду кажеш… У нашій справі поспішати треба повільно, бо й так усюди тебе підганяють… У школі Грішка (завуч школи Григорій Трохимович Тичук) на кожній перерві шугає, може будь-де й будь-якої миті спіймати зненацька на гарячому, вдома батьки спокою не дають – щодня принюхуються… Дихни їм та дихни…
– Таки так – бідному п’ятикласнику вже й перекурити спокійно немає де…
…Дід Петро був у нас ще тим курцем! Бувало, і серед ночі прокидався, накидав на себе одежину й виходив із хати, щоб пихнути своєї фірмової самокрутки зо два-три рази. Траплялося, як зайдеться кашлем, то задуха не вгомониться, аж поки він не зробить кілька глибоких затяжок і не пустить над собою клуби «рідного» сизого димку. По ньому неважко було вирахувати, де дід дислокується: у дворі – порається з домашньою челяддю; чи за хатою перебирає сушарню, заготовляючи сухофрукти для зимових торгів у Москві; чи десь глибоко в городі дає раду землі-годувальниці.
Як справжній тютюношанувальник дід Петро завжди мав свої стратегічні запаси. Якщо в нього не було в заначці пачок 10–20 «курива», то це було – не життя. Це, за його логікою – суцільне випробування. І за своїми «стратегічними» запасами він ретельно стежив – на чорний день завжди мало бути… ну, хоча б «бідних» пачок три «нещасної» махорки. А так зазвичай у його схроні – за ширмочкою на міжкімнатній грубці – завжди сухими трималися пачок десять-двадцять чи то «Прими», чи «Подільських», чи, на крайній випадок, молдовської «Ністру». Папіроски – «Шахтарські» й «Біломорканал» – чомусь недолюблював.
Про махорку й дідові табакерки – окрема розмова. Думаю, ті, хто нині палить всілякі «Бонд» і «ЛМ» ні сном ні духом не знають, що таке махорка по шість копійок за пачку… Сучасні тютюновиробники пропонують уже такий асортимент сигарет із фільтром, що пихкай на здоров’я хоч цілодобово – і на всіх вистачить. А в нашого діда «махра» була напівосновним продуктом: як закінчувалися цигарки, він тут же переходив на самокрутки. А як шанобливо обходився він зі своїми табакерками – двома круглими металевими коробками з-під м’ятних цукерок-льодяників! Коробки в нього завжди були «доглянуті» зі справжньою німецькою ретельністю: в одній – свіжа махорка, в другій – виключно та, що натереблена з сигаретних недопалків. Дід не допускав, щоб хоч якийсь грам продукту був у смітнику…
Довгими зимовими вечорами він, бувало, вмощувався біля теплої грубки, повагом чіпляв на носа свої окуляри й починав кромсати газетні шпальти. Спочатку згинав аркуш паперу удвоє-учетверо й розрізав його по лінії згину, потім ще і ще дрібнив папір на шматочки, акуратно резинкою зв’язував заготовки і складав у своєму схроні.
Трохи легше зажилося йому, коли молодший син Володимир поїхав на навчання до Жмеринки. Той майже щотижня на вихідні приїжджав додому і щоразу привозив батькові п’ять-шість пачок його улюблених «Подільських» чи київської «Прими»…
Навесні у п’ятому класі почав я «допомагати» дідові… Першою поцупленою пачкою «Прими» розрахувався зі старшими хлопцями за те, що навчили грати в гилки, гопика і паркана… Другою – за те, що вони допомогли мені довершити конструкцію паперового змія, якого мені вдалося запустити в бік колгоспу й розігнати аж на дві котушки ниток п’ятого номера. То було щось неймовірне! Молодий весняний вітерець, згори – лагідне сонечко, під ногами просохле торішнє клеверище… «Летиш» назустріч щастю разом зі своїм змієм і чуєш, як поволі виростають, виростають …власні ангельські крила. Шкода, що тієї найщасливішої миті при собі не мав фотоапарата – зафіксував би назавжди, як разом зі мною утішається все наше хлоп’яче товариство з Прірви і Гимбалівки…
Ну, а третю пачку «Прими» я потягнув уже виключно для себе. А що, хіба не мав на те права?! В гилки зі старшими хлопцями грав на рівних, у гопику ножем фінтив теж і з рук, і з плечей, і зубами перевертав колодочку в повітрі так, що лезо входило в землю, як у масло… Й навіть ігри на картах освоїв дуже швидко: і в «очко», і в «33» зі мною ще не кожен старшокласник міг позмагатися… А про «колотуху» взагалі мовчу… Там мені головне було – дочекатися своєї черги вибивати монети орлом догори чи решкою, далі – справа рук і техніки. А з якою легкістю вдалося навчитися курити «взатяжку»! Так само дим пускати носом… Коронну фразу молодого «курця» «йой, мама йде» я чеканив, вдихаючи дим у себе, як дорослий.
Іноді навіть сам собі дивувався, звідкіля у мене стільки «вуличних» талантів?…
За тиждень шкільних березневих канікул стратегічні запаси Діда Петра «схуднули» аж на три пачки цигарок. Але він, здавалось, нічого особливого не запримітив. У всякому разі своєї тривоги ніхто вголос не виказував. «Підвели» дрібнички – необачність і швидке відчуття дорослої впевненості й безкарності.
Одного прекрасного весняного ранку, коли канікули добігали вже кінця, я вирішив, що маю повне право випалити сигарету, як і дід Петро, відвідавши за хатою дерев’яний будиночок невідомого архітектора. Знахабнілий юний курець так розпихкався в потайному закладі, що бабуся Тетяна, виглянувши у затильне вікно, подумала, що споруду хтось навмисне підпалив. З-під шиферу клубочився густий дим. Вони з дідом сполошилися не на жарт… А тут ще й мама нагодилася. Саме прийшла на розмову зі мною, бо за канікулярний тиждень геть від дому відбився – нічогісінько по господарству не допоміг…
– Ану, негіднику, вивертай кишені, – скрутивши моє вухо, мама вимагала в одну мить усю правду від курця. І поки я несміливо шарив п’ятірнею то в одній кишені штанів, то в другій, мама вхопила березового віника і відшмагала мене так, що й не збагнув, як штани залишились сухими. Віник розлетівся на друзьки.
…Випаливши тієї пасхальної ночі по останній сигареті, востаннє мною поцупленій у діда Петра, ми з Буняком дали одне одному слово, що «зав’язуємо» з цим ділом назавжди. І… зав’язали: я – по нинішній день, а Володя – до наступного ранку…
Правда, й досі, коли в компанії хтось пригощає оригінальними цигарками й запитують, чи палю, не вірять, що я кинув курити ще в п’ятому класі. Тоді, коли вдосталь «скуштував» березової каші…
У нас із другом-однокласником Володею Буняком усе склалося так, як ми й планували. Ми умовили своїх бабусь узяти з собою на нічну службу, і були щасливі, що «без нас таки не освятиться». А як могло бути по-іншому?! До церкви у Великодню ніч сходяться всі, хто попри долучення до вікових народно-релігійних традицій таїнства освячення прагне ще й якоїсь романтики. Старшокласники, закохані пари з колишніх випускників школи… У нас із Володею був свій глибокий резон не проспати цю ніч удома – ми домовилися на Великдень, біля церкви, в умовах глибокого символізму кинути курити. Причому, раз і назавжди!
Щойно біля входу до храму з’явилася рейдова бригада з учителів нашої школи й колгоспних комуністів, нас із Буняком звідтіля наче вітром здуло. Ми тієї ж миті перемістилися на територію сусіднього дитсадочка і зручно вмостилися одне навпроти одного в човнику-гойдалці. Там – більш ніж комфортно: нам видно все і всіх на території церкви, а нас у глибокій темряві не бачить ніхто.
– Ну, що, почнемо з цигарок твого діда чи мого батька? – перепитав друг.
– Давай, спочатку мої, тобто дідові, а там діло покаже, - запропонував я. -Але не жени так швидко коней, не поспішай… Посидимо, поговоримо, випалимо по одній, потім ще по одній…
– Правду кажеш… У нашій справі поспішати треба повільно, бо й так усюди тебе підганяють… У школі Грішка (завуч школи Григорій Трохимович Тичук) на кожній перерві шугає, може будь-де й будь-якої миті спіймати зненацька на гарячому, вдома батьки спокою не дають – щодня принюхуються… Дихни їм та дихни…
– Таки так – бідному п’ятикласнику вже й перекурити спокійно немає де…
…Дід Петро був у нас ще тим курцем! Бувало, і серед ночі прокидався, накидав на себе одежину й виходив із хати, щоб пихнути своєї фірмової самокрутки зо два-три рази. Траплялося, як зайдеться кашлем, то задуха не вгомониться, аж поки він не зробить кілька глибоких затяжок і не пустить над собою клуби «рідного» сизого димку. По ньому неважко було вирахувати, де дід дислокується: у дворі – порається з домашньою челяддю; чи за хатою перебирає сушарню, заготовляючи сухофрукти для зимових торгів у Москві; чи десь глибоко в городі дає раду землі-годувальниці.
Як справжній тютюношанувальник дід Петро завжди мав свої стратегічні запаси. Якщо в нього не було в заначці пачок 10–20 «курива», то це було – не життя. Це, за його логікою – суцільне випробування. І за своїми «стратегічними» запасами він ретельно стежив – на чорний день завжди мало бути… ну, хоча б «бідних» пачок три «нещасної» махорки. А так зазвичай у його схроні – за ширмочкою на міжкімнатній грубці – завжди сухими трималися пачок десять-двадцять чи то «Прими», чи «Подільських», чи, на крайній випадок, молдовської «Ністру». Папіроски – «Шахтарські» й «Біломорканал» – чомусь недолюблював.
Про махорку й дідові табакерки – окрема розмова. Думаю, ті, хто нині палить всілякі «Бонд» і «ЛМ» ні сном ні духом не знають, що таке махорка по шість копійок за пачку… Сучасні тютюновиробники пропонують уже такий асортимент сигарет із фільтром, що пихкай на здоров’я хоч цілодобово – і на всіх вистачить. А в нашого діда «махра» була напівосновним продуктом: як закінчувалися цигарки, він тут же переходив на самокрутки. А як шанобливо обходився він зі своїми табакерками – двома круглими металевими коробками з-під м’ятних цукерок-льодяників! Коробки в нього завжди були «доглянуті» зі справжньою німецькою ретельністю: в одній – свіжа махорка, в другій – виключно та, що натереблена з сигаретних недопалків. Дід не допускав, щоб хоч якийсь грам продукту був у смітнику…
Довгими зимовими вечорами він, бувало, вмощувався біля теплої грубки, повагом чіпляв на носа свої окуляри й починав кромсати газетні шпальти. Спочатку згинав аркуш паперу удвоє-учетверо й розрізав його по лінії згину, потім ще і ще дрібнив папір на шматочки, акуратно резинкою зв’язував заготовки і складав у своєму схроні.
Трохи легше зажилося йому, коли молодший син Володимир поїхав на навчання до Жмеринки. Той майже щотижня на вихідні приїжджав додому і щоразу привозив батькові п’ять-шість пачок його улюблених «Подільських» чи київської «Прими»…
Навесні у п’ятому класі почав я «допомагати» дідові… Першою поцупленою пачкою «Прими» розрахувався зі старшими хлопцями за те, що навчили грати в гилки, гопика і паркана… Другою – за те, що вони допомогли мені довершити конструкцію паперового змія, якого мені вдалося запустити в бік колгоспу й розігнати аж на дві котушки ниток п’ятого номера. То було щось неймовірне! Молодий весняний вітерець, згори – лагідне сонечко, під ногами просохле торішнє клеверище… «Летиш» назустріч щастю разом зі своїм змієм і чуєш, як поволі виростають, виростають …власні ангельські крила. Шкода, що тієї найщасливішої миті при собі не мав фотоапарата – зафіксував би назавжди, як разом зі мною утішається все наше хлоп’яче товариство з Прірви і Гимбалівки…
Ну, а третю пачку «Прими» я потягнув уже виключно для себе. А що, хіба не мав на те права?! В гилки зі старшими хлопцями грав на рівних, у гопику ножем фінтив теж і з рук, і з плечей, і зубами перевертав колодочку в повітрі так, що лезо входило в землю, як у масло… Й навіть ігри на картах освоїв дуже швидко: і в «очко», і в «33» зі мною ще не кожен старшокласник міг позмагатися… А про «колотуху» взагалі мовчу… Там мені головне було – дочекатися своєї черги вибивати монети орлом догори чи решкою, далі – справа рук і техніки. А з якою легкістю вдалося навчитися курити «взатяжку»! Так само дим пускати носом… Коронну фразу молодого «курця» «йой, мама йде» я чеканив, вдихаючи дим у себе, як дорослий.
Іноді навіть сам собі дивувався, звідкіля у мене стільки «вуличних» талантів?…
За тиждень шкільних березневих канікул стратегічні запаси Діда Петра «схуднули» аж на три пачки цигарок. Але він, здавалось, нічого особливого не запримітив. У всякому разі своєї тривоги ніхто вголос не виказував. «Підвели» дрібнички – необачність і швидке відчуття дорослої впевненості й безкарності.
Одного прекрасного весняного ранку, коли канікули добігали вже кінця, я вирішив, що маю повне право випалити сигарету, як і дід Петро, відвідавши за хатою дерев’яний будиночок невідомого архітектора. Знахабнілий юний курець так розпихкався в потайному закладі, що бабуся Тетяна, виглянувши у затильне вікно, подумала, що споруду хтось навмисне підпалив. З-під шиферу клубочився густий дим. Вони з дідом сполошилися не на жарт… А тут ще й мама нагодилася. Саме прийшла на розмову зі мною, бо за канікулярний тиждень геть від дому відбився – нічогісінько по господарству не допоміг…
– Ану, негіднику, вивертай кишені, – скрутивши моє вухо, мама вимагала в одну мить усю правду від курця. І поки я несміливо шарив п’ятірнею то в одній кишені штанів, то в другій, мама вхопила березового віника і відшмагала мене так, що й не збагнув, як штани залишились сухими. Віник розлетівся на друзьки.
…Випаливши тієї пасхальної ночі по останній сигареті, востаннє мною поцупленій у діда Петра, ми з Буняком дали одне одному слово, що «зав’язуємо» з цим ділом назавжди. І… зав’язали: я – по нинішній день, а Володя – до наступного ранку…
Правда, й досі, коли в компанії хтось пригощає оригінальними цигарками й запитують, чи палю, не вірять, що я кинув курити ще в п’ятому класі. Тоді, коли вдосталь «скуштував» березової каші…
