Ольга Яковчук
Весна буяє ніжним цвітом.
Співає щебетом птахів,
Природа знову оживає,
Та люди вже не чують спів.
Село мовчить…Не чути сміху,
Не чути гомону людей,
Немов мара якась накрила
Весняний світ прекрасний цей.
Мале дитя сидить під тином,
Опухли ніженьки малі,
По личку сльози розтирає,
Шукає їсти щось в землі.
А поруч помирає мати,
Красива, мила і свята.
Їй знестися уже не сила:
Згасає молоде життя.
Його така ж чекає доля:
Загине квітка золота,
Бо всюди теж панує голод,
І забирає він життя.
Кістлява смерть уже косою
По хатах косить всіх людей,
Нема спасіння ні для кого:
Ні для старих, ні для дітей.
Якби ще трішечки пожити,
Щоб лобода уже зросла,
Бруньки щоб викинула липа,
Кропива звелась молода.
Тоді б іще варили кашу
Із лободи і бур’яну,
І їли цвіт би із акацій,
І їли б липу молоду.
Але не всі дожити зможуть
До того часу, до тих днів,
Бо косить всіх проклятий голод
Страшних тридцятих тих років.
Але дожити таки треба,
Щоб розказати про біду,
Про геноцид проти народу,
Про долю вбиту молоду!*
*Поділ.край.-2008.-12 вересня.
